Визнання податковими органами угод нікчемними

Практика визнання податківцями угод недійсними в актах перевірок з усіма витікаючими наслідками існує вже давно і стала вельми поширеною. Для початку нагадаємо, що цивільне законодавство передбачає два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані. Для визнання недійсності нікчемного правочину рішення суду не потрібно, такі угоди є недійсними в силу прямої вказівки про це в законі з моменту самого укладення угоди. Оспорімую ж угоду визнати недійсною може тільки суд; для цього необхідно, щоб зацікавлена ​​особа подало позов з відповідною вимогою. Так ось, улюбленим прийомом податківців стало звернення в актах перевірок до статті 228 Цивільного кодексу, в якій йдеться про угоди, які порушують публічний порядок. Даний вид угод сподобався податківцям, оскільки угоди, що порушують публічний порядок, є нікчемними, відповідно не вимагають додаткового визнання недійсними в судовому порядку. Тому угоди, які чимось не догодили податківцям і внаслідок укладення яких невиправдано (на думку податківців) зменшуються податкові зобов’язання платників, класифікуються саме як порушують публічний порядок.

Однак з 01.01.2011 р в зв’язку зі вступом в силу ПКУ законодавець одночасно вніс зміни і в Цивільний кодекс, суттєво трансформувавши його ст. 228, в зв’язку з чим сьогодні з упевненістю можна говорити про неправомірність такої практики податківців.

Отже, дана стаття тепер звучить наступним чином:

«Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнана судом недійсною угода була укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін – в разі виконання угоди обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави ».

Фактично законодавець в ст. 228 виділив два види недійсних договорів:

– Порушують публічний порядок, тобто порушують конституційні права і свободи людини і громадянина, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, – такі договори є нікчемними (ч. 1 і 2 ст. 228);
– Противні інтересам держави і суспільства, його моральним засадам – ​​такі договори є оспорімимі (ч. 3 ст. 228).

Нагадаємо, що дана редакція ст. 228 ЦК з’явилася завдяки пропозиціями Президента. Очікувалося, що в зв’язку з внесенням змін до ГК в повній мірі запрацює п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні», згідно з яким податківці мають право подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами. Тобто фактично угоди, які, на думку податківців, спрямовані на ухилення від оподаткування, повинні тепер визнаватися недійсними тільки в судовому порядку.

Виникає питання: чи можна оскаржувати податкові повідомлення-рішення на тій підставі, що угода не була визнана недійсною в судовому порядку?

На наш погляд, так. У нас і раніше (при дії старої редакції ст. 228 ЦК) виникали сумніви в обгрунтованості та правомірності дій податківців, коли часто навмання, без суду і слідства ті чи інші угоди визнавалися нікчемними в актах перевірок і донараховувалися податкові зобов’язання. Тепер же наша впевненість в неправомірності таких дій податківців підкріплена самою конструкцією ст. 228 ЦК.

Проте на практиці податківці продовжують по-старому констатувати факт нікчемності правочину за ст. 228 ГК в актах перевірок. Однак суди такий підхід спростовують.

Зокрема, Донецький апеляційний адміністративний суд (ухвала від 15.02.2012 р по справі №2а / 0570/16339/2011 року (peг. №21803348 {3}) прийшов до висновку про те, що в даному випадку податківці без обов’язкового виконання вимог законодавства , тобто без визнання такого правочину недійсним у судовому порядку, зробили висновок про її недійсності і визнали її нікчемною. Причому, на думку суду, жодним нормативно-правовим актом не визначено право податківців самостійно давати оцінку укладеним (досконалим) договорами з кваліфікацією їх в нікчемними і недійсних, а також застосовувати відповідні податкові наслідки. Таким чином, суд підтвердив правомірність скасування податкового повідомлення-рішення у першій інстанції.

Про те, що угоди, до яких мають претензії податківці, слід класифікувати як противні інтересам держави і суспільства, є оспорімой і вимагають встановлення відповідного наміри судом, вказував і Вадсуд. Розглядаючи одну зі справ про скасування податкового повідомлення-рішення, Вадсуд встав на сторону платника в зв’язку з відсутністю доказів недійсності правочину. Тобто фактично Вадсуд наполіг на тому, що ні вподобана податківцям угода все-таки повинна бути визнана недійсною судом (ухвала від 26.01.2012 р №К / 9991/86648/11, peг. №21771759).

При цьому цікаво, що цю логіку багато судів поширюють навіть на угоди, вчинені до 01.01.2011 р, тобто до вступу нової редакції ст. 228 ГК в силу (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012 р по справі №2а / 2370/6991/11 (peг. №21765459), ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2011 р по справі №2а-6032 / 11/2070 (peг. №20977805)).

Однак, на сьогоднішній день існує досить цікава фіскальна позиція того ж Вадсуда, згідно з якою навіть без визнання правочину недійсним судом податківці можуть запросто констатувати відсутність реального здійснення господарської операції з усіма наслідками, що випливають з цього податковими наслідками (донарахування податкового зобов’язання, застосування штрафних санкцій і т.д. ).

Справа в тому, що в листі від 02.06.2011 р №742 / 11 / 13-11 (тобто вже після вступу в силу нової редакції ст. 228 ЦК і з урахуванням що відбулися в законодавстві змін) Вадсуд прийшов до висновку про те, що встановлення факту недійсності, в тому числі нікчемності, цивільно-правового договору, який опосередковує відповідну господарську операцію, не є необхідною умовою для визначення контролюючим органом грошових зобов’язань платника. Для цього досить і просто встановлення відсутності реального здійснення господарської операції або відсутність зв’язку між такою операцією та господарською діяльністю платника.

Більш того, на думку Вадсуда, в разі встановлення відсутності реальності операції податківцям не потрібно встановлювати і умисел сторін. У цьому ж листі Вадсуд досить докладно описав ті критерії, за якими слід оцінювати реальність господарських операцій.

Аналогічний підхід звучав ще в Довідці про результати вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами окремих норм Закону України «Про податок на додану вартість» від 15 квітня 2010 року. Там Вадсуд доводив, що наслідки порушення податкового законодавства повинні застосовуватися незалежно від того, чи визнані відповідні цивільні чи господарські зобов’язання недійсними, оскільки відповідальність за порушення норм податкового законодавства є самостійним видом юридичної відповідальності і застосовується незалежно від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності.

Даний підхід був узятий на озброєння як податківцями, так і нижчими судовими інстанціями – див., Наприклад, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24.03.2011 р по справі №2-а-5220/10/2370 (peг. №15575608), визначення Львівського апеляційного адміністративного суду від 01.12.2011 р по справі №4531 / 10 (peг. №20877778), Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21.12.2011 р по справі №2а / 0270/4247/11 (peг. №21101809) .

В даному випадку нівелюється і сама ідея внесення змін до ст. 228 ЦК, згідно з якою податківці повинні йти в суд і доводити недійсність угод там, ставлячи також питання про стягнення всього отриманого за угодою, суперечною інтересам держави і суспільства, в дохід держави.

При цьому ж підході виходить, що податківці самі безконтрольно донараховують податкові зобов’язання і застосовують штрафні санкції, котрі дають нікому свої умовиводи на перевірку. Ну а займатися рутинною роботою і вести судові справи, щось доводити суду їм зовсім не обов’язково.

Отже, схоже, поки Вадсуд зі своїм підходом до даної проблеми сам не визначився. Ну а який саме з двох підходів, використаних Вадсудом, в результаті отримає перемогу, покаже час.

Дата актуалізації статті – 2012р.

Податкове право

20.10.2012

Якщо стаття була Вам корисна, Ви можете поділитися нею:

У Вас є питання або Ви готові домовитися про зустріч?

Ви можете задати питання через форму на сайті або зв'язатися з нами будь-яким зручним для Вас способом