Відповідальність власника приватного підприємства

Уявімо, що громадянин України є єдиним власником приватного підприємства, щодо якого на даний момент ініційована процедура банкрутства. Чи правда, що власник приватного підприємства в разі нестачі майна в останнього відповідає за його боргами всім своїм майном?

Питання відповідальності дуже індивідуальні і краще їх обговорювати з адвокатом. Дана консультація може дати тільки загальне уявлення про відповідальність.

Те, що власник приватного підприємства відповідає за його боргами всім своїм майном, – думка помилкова, хоч, втім, і дуже поширене на практиці.

Підставою для його виникнення стала ст. 128 Господарського кодексу України, згідно з якою громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями всім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч. 2 ст. 128 ГКУ). Одночасно з цим ч. 3 ст. 128 ГКУ називає форми здійснення підприємницької діяльності громадянами:

– Безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;
– Із залученням або без залучення найманої праці;
– Самостійно або спільно з іншими особами.

Однак такі законодавчі формулювання не повинні вводити в оману. Фізична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, буде нести відповідальність всім своїм майном (за винятком майна, названого в додатку до Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.99 р №606-XIV) тільки в тому випадку, якщо виступає в зобов’язальних відносинах як фізособа-підприємець.

Нагадаємо, приватним підприємством відповідно до ст. 113 ГКУ визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи. Слід сказати, в Цивільному кодексі України про приватні підприємства не згадується взагалі, що іноді стає підставою для дискусій про те, чи відповідає чинному законодавству існування приватних підприємств в принципі. Це питання знімає ч. 1 ст. 83 ЦКУ, якою передбачена можливість створення юридичних осіб як в формі товариств, установ, так і в інших формах, встановлених законом.

Для нас в світлі розглянутого питання важливий лише один момент: приватне підприємство є юридичному особою. Згідно ч. 3 ст. 96 ЦКУ учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за його зобов’язаннями, а юридична особа не несе відповідальності за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. У числі випадків, встановлених законом, можна назвати, наприклад, товариства з додатковою відповідальністю (учасники таких товариств несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства не всім своїм майном, але в певній його частині додатково до зроблених в статутний капітал вкладами), повні товариства (в яких учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном) або командитні (в яких субсидіарну відповідальність покладена на повних учасників, паралельно з яким до складу товариства входять учасники, відповідальність яких обмежена їх вкладами).

Відносно приватних підприємств таких додаткових застережень про відповідальність власників підприємства за зобов’язаннями товариства не зроблено, а тому має діяти наведене вище загальне правило: учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за його зобов’язаннями.

Аналогічного висновку свого часу приходив і Держкомпідприємництва в листі від 27.02.2001 р №2-222 / 1227, пізніше його підтвердив у листі від 15.03.2011 р №2571. Підтримують таку позицію і суди (див., Наприклад, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.10.2010 р по справі №13 / 134-09).

Але необхідно звернути увагу, що даний висновок буде справедливий тільки в тому випадку, якщо установчі документи приватного підприємства не містять положень, які будуть вказувати, що за своєю суттю приватне підприємство є одним з перерахованих господарських товариств, учасники яких несуть повну або додаткову відповідальність за зобов’язаннями суспільства.

Справа в тому, що створення і діяльність приватного підприємства – процес, мало врегульований на законодавчому рівні. Як випливає з тієї ж ст. 113 ГКУ, порядок організації і діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами. При цьому інших законів, що встановлюють порядок організації таких підприємств, на сьогоднішній день немає. Це означає, що засновник приватного підприємства керується загальними нормами законодавства, що регулюють створення суб’єктів господарювання (ст. 56-58, 62 ГКУ), що дозволяє йому на власний розсуд вирішувати питання про органи управління та їх компетенції, про порядок розподілу прибутку і збитків, про умови реорганізації та ліквідації приватного підприємства, про вихід учасників і т.п. Це, безумовно, позитив. Наприклад, власник приватного підприємства може самостійно визначати розмір його статутного фонду, не будучи обмеженим його мінімальним розміром. Але одночасно з цим є небезпека того, що юрособа, назване при своєму створенні приватним підприємством, на ділі виявиться, наприклад, повним товариством.

Так, Вищий господарський суд України у своїй практиці виходить з того, що якщо статутний фонд приватного підприємства розділений на частки, в цьому випадку приватне підприємство охоплюється ухвалою господарського товариства. Вид господарського товариства (товариство з обмеженою відповідальністю, повне товариство, командитне або товариство з додатковою відповідальністю) повинен визначатися виходячи з умов, включених до статуту (постанова ВГСУ від 05.02.2009 р №13 / 120). Якщо ж статутний фонд приватного підприємства не поділений на частки, то застосовувати до такого підприємства приписи нормативних актів, присвячених господарським товариствам, не можна (постанова ВГСУ від 15.10.2008 р №11 / 304/08).

Підведемо підсумок. Власнику приватного підприємства, щодо якого заданий розглянуте питання, необхідно:

1. Ще раз уважно вивчити установчі документи для встановлення того, чи може приватне підприємство бути прирівняне до господарському товариству (це можливо в тому випадку, якщо статут передбачає поділ статутного капіталу на частки, навіть якщо частка становить 100% статутного капіталу).

2. Якщо установчі документи вказують на те, що приватне підприємство підпадає під ознаки госптовариства, наступний крок – встановити, до якого з видів господарських товариств воно найближче. Якщо в статуті немає застережень про те, що учасники підприємства несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства своїм майном (а в переважній більшості випадків таких застережень в статуті не буде), до такого підприємства слід застосовувати приписи нормативних актів, що стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Нагадаємо, згідно з ч. 2 ст. 140 ЦКУ учасники ТОВ не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, в межах вартості своїх вкладів.

Відзначимо, що якщо раптом відповідні застереження (про додаткову відповідальність учасників за зобов’язаннями підприємства) в статуті є, то, можливо, більш доцільно внести виключають їх зміни в статут, оскільки в іншому випадку підприємство може зіткнутися з іншою складністю – його невідповідністю такій вимозі, як наявність статусу суб’єкта господарювання у всіх повних учасників товариства (ч. 7 ст. 80 ГКУ).

3. Самий безпроблемний випадок: якщо в установчих документах немає застережень про розподіл статутного капіталу на частки, діє загальне правило, згідно з яким засновники юрособи не відповідають своїм майном за його боргами.

Дата актуалізації статті – 2012р.

20.10.2013

Якщо стаття була Вам корисна, Ви можете поділитися нею:

У Вас є питання або Ви готові домовитися про зустріч?

Ви можете задати питання через форму на сайті або зв'язатися з нами будь-яким зручним для Вас способом